Олесь. Ні при одному літературному імени не згадувано так часто суверена української поезії — Шевченка, як при цьому шовково-ніжному, пестливому й тонкому імени.
Бо й справді: тільки дві збірки українських поезій були прийняті громадянством з таким неописаним ентузіязмом, тільки дві збірки української лірики були так радісно читані й так безопірно засвоєні й глибоко відчуті — „Кобзар“ і… „З журбою радість обнялась“… Все иньше, навіть коли це були віщі співи геніяльної Лесі Українки, навіть коли це був „Мойсей“ Франка, давало публиці час і змогу застановитися, й найти новій появі місце на тлі… історії літератури.
Поезії Олеся, подібно як полумяна стихія Шевченкової пісні, були давно жданим, божественним обявленням, словом, яке окрилювало й обжемчужувало соняшним промінням думки й почування міліонів.
Було це давно, дуже давно. Правда, з цього моменту, коли з нашого небосклону кинула своє сліпуче проміння ця першостепенна зоря, коли довкола всі сузіря поблідли, проминула ледви четвертина калєндарного століття. Але за той, розмірно короткий час, зайшло стільки перемін, не тільки на небі й на землі, але в людських душах, що момент появи Олеся на небосхилі української творчости, віддалився від нас мало не в сутінок історії. Не мірою часу, але мірою пережитого. Так глибоко пережитого, що ті, які цей момент затямили, самих себе забули, стали такими иньшими від тих, якими були тоді.
