й сповідалася, як дитина „Що року“. А часом ніжна мова поетового серця зривалася могутніми акордами Тиртеєвих пісень, на мечі й блискавки перековуючи свої мягкі, шовкові тони, на страшні картини з візій Апокаліпси перемінюючи свою тонку символіку. А як небосхил над нашими головами розколовся, коли упав з нього дощ метеорів наших ілюзій, поет станув, як Самсон на звалищах филистимської палати.
|
|
„Все йде, все минає!..“ Минувся час, коли література виповнювала наші будні, коли поезія була нашим святом. Мов весняна хуртовина пронеслася над нашими головами світова завірюха і хоч залишила по собі могили й румовища, хоч самих нас так до непізнання змінила, але прибита нею іскра поезії, що вела нас по дорозі в казку, не потухла. Вона жевріє, дущає, змагається й колись, піднявши нас на вершини нових ілюзій, кине знову на огневу квадригу історії…
|
|
А може, може вчорашня наша віра була тільки тому ілюзією, що ми, заслухані в “Кобзаря“ й задивлені в іділлю, як „З журбою радість обнялась“, не чули громового рокотання віщої кобзи Бояна? Може так недалеко сягло наше майбутнє, що таким близьким і негеройським було наше минуле? Може.
На румовищах наших вчорашніх ілюзій станув Олесь, але вже не в жалібній хламиді Єремії! Дивіться — в руках Олеся блиснула золота боянова кобза, слухайте, як зривається лебедине стадо боєвих акордів нашого величного минулого!
Микола Голубець.
