на крепа. Так підійшла вона з нами до катафальку з батьком.
У кімнаті чорно оббитій, панувала тиша, неначе наша поява стримувала всім віддих. Всі очі звернулися на нас. Першу підсунула бабуня мою сестру до батька. „Попращайся з ним“, сказала півголосом, мов із завмерлих уст, а сама ждала. Сестра, як і вона, в жалібнім строю, що не йшла, а воліклася, підійшла до катафальку і кинулася на вмерлого: „Чому ви нас покинули, таточку?“ захлипала. „Чим ми провинилися, таточку, чим?“ Що таке в її голосі було, чи в словах її, я не памятаю, бо всі присутні, особливо жінки, вибухнули плачем. Та з тим плачем неначе вступило життя в бабуню. Лагідним, але рішучим рухом відтягнула вона сестру від покійника.
— Не буди його, донцю… він знайшов спокій, а лише ми… — сказала і урвала. Сестра, що насилу відступила від мертвого, зробила їй місце, а вона, що не випускала мою руку із своєї, підійшла тепер близько до катафальку і підносячи мене трохи вгору, сказала: „Поцілуй твого батька, сину, останній раз. Його вже не побачимо. Покинув нас“. Переляканий, ледви свідомий того, що роблю, я вчинив, як вона казала. Але „татку, встань“, поблагав я шепотом, аби ніхто не чув й опустив, як сестра, голову на груди, ще раз поблагавши „встань!..“ Бабуня опинилася за мною, стягнула мене вниз, взяла, як перше за руку і сказала: „А тепер слухай і повторяй за мною“.
