була, як здавалося мені, дуже погана. Вона супровожала мене таким поглядом, що я закрився від нього, аж ми не вийшли за двері…
То була єдина сестра господаря і хоч іще молода, а вже вдова“.
Юліян підняв на часок голову від рукопису.
Йому хотілось знати, чи та молода вдова не була пані Орелецька.
— Так, її чоловік знімчений українець, як це в той час часто бувало, був багатим і почмайстром. Він саме постачав населенню пошту, та держав т. зв. диліжанси.
— Тоді ще не було залізних доріг?
— В тих околицях ще ні.
Юліян перекинув дві сторінки про проєкт будови залізниці і читав далі:
„Скажеш може, сину, що сумно, що не можна було такий пишний маєток врятувати, а може і спитаєш, чи не було хоч кількох душ, що могли шепнути власникам, куди їм свою увагу зосередити. І я тобі скажу, чому не було? Було. Та все те не було б вже й багато помогло. Один з таких людей був власне тамошній уже згадуваний добродій Орелецький, чоловік п. Орелецької, почмайстер. Через його руки йшли час-від-часу від уповноваженого Альбінського грубі грошеві посилки до щадничої каси до Л. Ч. і В., які ніяким чином не могли походити з місячної оплати гірничого урядовця, що жив понад стан і в той час був уже батьком кількох ді-
