— Краще вважай на себе, ось за що я тебе прошу…
На ці слова пані Альбінської, мій батько, мов би пригадав собі щось, ударив себе в чоло і попросив заждати на нього хвилинку, бо забув щось у своїй кімнаті. Учитель постояв хвилинку, відтак подався за батьком. Застав його, як зачиняв двері від кімнати.
— Пані Альбінська неспокійна — шепнув батькові до вуха. — Вона знає ті вечорі. — Вибачте, пане капітане, коли вас, як ваш земляк дозволю собі просити, щоб ви мало грошей з собою взяли.
Мій батько кинувся як ображений:
— За що ви мене маєте, пане? Я ж не студент. Я буду сьогодні визиченими грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана — сказав і поклепав учителя добродушно по рамени.
Відтак вернулись уже оба до сальону.
За хвилину ввійшла до кімнати молода дівчина, родичка уповноваженого, панна Ольга Альбінська, — звана всіма „тета Оля“. Вона прийшла просто з надвору із зільника, де із службою розсаджувала весняні квіти. В руці несла невеликий жмут правдивих темно фіолетових фіялків „Парма“.
— Славно, панно Олю… — сказав учитель. Ви „з повним“, будемо на гостині мати щастя.
— І справді, — повторив за ним мій батько весело, — Зявились у сам добрий час — ще й з фіялками, сама як фіялка.
