власного особистого хісна. Ми обовязані працювати теж для інших. Як виростеш, зрозумієш це сам. Тут є багато убогих, нещасливих робітників-шахтярів. Мій вуйко шануючи память своєї померлої жінки, старається разом із Рибкою від часу до часу виробити їм якусь допомогу чи полекшу.
— А пан Йоахім фон Ґанингайм, тіточко?
— Він своїм майном так нещасливо правив, що немає чим своїх урядників і робітників як слід оплачувати. Довги, що й далі говорити.
— Як у мого татка — спитав я несміливо.
Вона притакнула головою, відтак додала:
— Не цілком так, але подібно.
І вже я її більше не питав і помирився з учителем Рибкою.
Я не мав причини на нього нарікати, коли роздумував більше. Коли він зявлявся у нас на лєкції, я приглядався йому ліпше. Тоді я нічого не відкривав у нього „фальшивого“, а сам він притягав мене до себе, відгортаючи мені пестливо волосся з чола, й притуливши мене до себе, питав панну Ольгу: „Правда, що цей наш Максимко має такі самі очі, що його сестричка Зонечка?“ А коли вона притакувала, він був вдоволений, допитувався як мені живеться і був дуже добрий. А коли Рибка став надучителем, перенесений до повітового міста М., приїхав і забрав мене до себе зовсім. Тоді був уже чоловіком моєї любої сестри, — моїм шурином.
|
|
За мною плакала лиш „тета Оля“.
