тувати нарушену честь твого батька. Коли по смерти пані Альбінської я звернулася до Ольги Альбінської з проханням занятися відтепер тобою — чужою сиротою, вона вислала мені листа, запевняючи, що дане нею приречення померлому капітанові вона ніколи не зломить і ти будеш для неї святою памяткою. Я питала себе нераз, що я мала робити? Я мала при собі і другу дитину, якій треба було дати виховання, твою сестру — виховувала її як мога чесно для України. А коли раз приїхав (вже не вперше) вчитель Рибка, що все інформував мене про твоє життя в чужому домі і попросив руки твоєї сестри, настала для мене друга душевна криза. Заглушила у собі голос колишньої „полковниці“ і думку, що вона заслужила собі на інший стан. Та це пусте. В суті речі я не жалувала ніколи, що дала її за нього. Як знаєш сам, він для неї добрий, шанує її як „княгиню“, а що найважніше, він „свій“ чоловік, характерний і сумлінний у виконанні свого обовязку“.
Чи таким я став, якого хотіла мене бачити бабуня, твердим і непохитним у важких хвилинах життя, як чоловік і член своєї народности, не знаю. Той зародок золота-чуття, що десь спочивав на дні моєї душі, я інколи не допускав до розпалу. Тепер, коли став старим, кажу: „Великі почування, викликані життям, самі розширяють душу і самі поривають її з собою до великих діл…“
Чи на добре воно вийшло, що з офіцирського сина вийшов лише офіцирський годинникар, як мене
