— Ні, в горах, — додала учениця.
— Ні, на долах. І вертатись оттак самому, або удвійку, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, зрошене вечірньою росою.
— Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і в товаристві вертатись мовчки, або співати півголосом тужливу якусь пісню. Десь-не-десь хтось сказав би гарне слово… щось поважне, — як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний, розжарений, а ми — йдемо, йдемо трохи притомлені і… розходимося…
— Ти поетка, Оксано.
— Що з того? Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як інша. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине.
— Відки ти це взяла?
— Сама з себе. Чому я почуваюсь все самітна? Або знов вистачаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені тільки з отими там добре.
І показала на небо.
— Не знати, чи Юлик буде вже на місці? — спитала якось розсіяно Марія.
— Ні, мабуть аж пізно вночі; вони поїхали залізницею.
Коли мати вернулась з орудками додому і всі дівчата зібралися на чистім поді (літом вони там ночували, щоб утримати чистіше кімнати в
