…А тепер нехай вона йому по щирости скаже, хто їй такі чудасії в головку вложив.
Її погляд пішов по нім.
— Бабуня. Вона нещаслива і час-від-часу переживає страшні хвилини боротьби з отим блудом. І все він бере верх над нею. Закрила лице і прошептала:
— Я її внучка і подібна не лише зверха до неї і я може також колись… — і не договорила.
За хвилину почала говорити про бурі в лісі, про ліс в ясний соняшний день, про лісну звірню в місячних ночах, його пташню, гадюку, яка над берегом ставу час-від-часу показується і вигрівається на сонці.
Похитав головою. Не сподівався у Покутівці з уст ґімназистки таке почути. Був цілком зчудований. Вона запримітила це і збентежилась.
„Добре!“ Другий раз він цього з її уст не почує!
Це „добре“ сказала таким голосом, наче йому хто гарячий ніж під серце встромив.
— Панно Ево!
— Що? — Вона споважніла і перед його очима виросла.
— Бачите, який я? Я вже вдруге…
— Це ніщо. Скільки голів, стільки і гадок, — відповіла.
Мовчки пішли дальше.
Нараз станув перед нею, мов вкопаний і сказав зміненим голосом:
