він зявлявся. Тоді не бачили ні батьків, ні кого іншого між собою, подавали собі руки та йшли в сад. Ліс тягнув їх до себе, мов сумління і щойно там сповідалися.
Два тижні пізніше настала слота. Дощ падав безнастанно грубими краплями; полокав деревину по садах і лісі, розмокав стернину і не хотів вгавати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік.
Одної такої сірої днини по обіді Ева сиділа при вікні і дивилася нетерплячими очима на ліс, де найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, із ставу здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком, не вертались. О. Захарій перебував у своїй канцелярії, їмость зі службою у шпихлірі.
Сидячи так, мов потонула всією душею у мряці, Ева, почула раптом тупіт коня і майже рівночасно, майнув перед вікном якийсь їздець і щез.
Цезаревич!
Вона жахнулася і побігла до своєї кімнати. Це сталося так скоро, якби хто вдарив пястуком в шибу. Румянець, що загорівся на її блідавім обличчі зник, лише раптовий переляк потряс нею.
Відітхнула, протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло і ждала.
Непомилилася. За кілька хвилин почула голос батька, а за ним і голос Юліяна: дзвінкий, свіжий, повний чогось схвильованого.
