обманив. Його слово було їдке мов іржа, твердше мов камінь, але коли він говорив, то видно було, що має за собою моральну силу.
Зпоміж його дітей, трьох доньок і одного сина було, як здавалося, лиш одно йому миле — син-одинак Юліян. Інші діти доньки і наймолодшу називав він механічними колісцями, які згідно з законами обертались і окружали мотор, мов сателіти.
Коли малому Юліянові минуло шість років, вільно йому було лишатись у робітні батька на якийсь час. Але там він не смів плакати. „Коли хочеш плакати“ — наказував батько, — „то скажи й забирайся.“ Брав його на коліна та показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха; дитина замовкала від несподіваного чуда, стримувала віддих, або всміхалась.
Коли ж іноді дитині тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, тоді суворий батько вказував на карбач і говорив: „Найкраще іди геть“. Ці слова означали ще ласку, якою доньки-„колісцята“ лише рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, але оглянувшись кілька разів за дорогим для нього недосяжним предметом; а батько стояв із піднесеною рукою, ніби з карбачем і вдивлявся у личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням.
Одного разу принесли до направи шварцвальдський годинник у формі невеликого домика, де наверху була ластівка, так прегарно вирізьблена, що приковувала хочби яке вибагливе око. Шестилітній
