— Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас! — сказав Юліян.
— Я з вами, пане поручнику, — кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцира.
— Спішім тето, — заохочувала її Дора нервово, натягаючи пелєрину з капузою тісніше на голову.
— Не пускайте Дору, ради Бога! — кликнула благально тета Оля.
— Вертайтесь до дому, пані Вальде, — просив Юліян. — Ще можете захоріти.
— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.
— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.
— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? не знаю. Я не маю нікого крім тети Олі, що мене безкорисно любить і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся.
— Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.
Юліян зморщив чоло.
— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. — Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви мабуть перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.
Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з су-
