і невеликими квотами, із своєї ґажі було його святим обовязком.
Останній лист від Кави був із заміткою, що коли не поладнає довгу, то це потягне кошта процесу і покривджені звернуться до військової влади.
— Деґрадація, або перенесення до іншого полку, — сказав він сам до себе, прочитавши гострого листа.
Юліян звернувся з пригадкою та проханням до колишніх товаришів богословів, тепер уже на посадах, щоб сплатили йому позички, якими він ставав їм у пригоді, але кожний відповів відмовно. Кожному з них велося „сорокато“, майже всі з них були вже подружені і якби змовились, радили йому женитися з „якоюсь“ багачкою, щоб побити все лихо нараз. До родини він не звертався за поміччю, бо не звик до цього від наймолодших літ.
„Честь, честь, честь! — говорив він собі і кривив зневажливо уста над самим собою. Виринули перед ним усякі можливости: стрілити собі в лоб, відбути військову кару потайки, виїхати. — Чи просити в кого поруки? Товариші радили йому оженитися з одною богачкою, про яку було відомо, що була йому прихильна, а батько її був також військовий. Тоді думав про ту, яка зближалася до нього з добротою і покорою, мов просила прощання за віроломство Еви. Він протиставляв їй недовіря чужинця і жорстокість мужчини, даючи їй виразно пізнати, що бачить у ній лише представницю ворожої йому народности. Тоді вона відступила в тінь. Та чим більше вона відходила від нього, замикалася в собі, тим більше тягнуло його до її чи-
