— А за задовженого офіцира? — питав Альбінський їдко.
— Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.
— А кавція, пані Доро Вальде, кавція?
— Саме я прошу вас за мене її зложити.
— Ти просиш? чому-ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?
— Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?
— Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважніших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.
— Це ваше останнє слово, дідуню?
— Найостанніше.
— То знайте, що це й моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, — і показала рукою вгору. — Я іду.
Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.
— Чого хочеш, ти стара Касандро?
— Нічого, — відповіла спокійно, — крім одного, щоб ви схаменулися і не йшли за далеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому-ж не допомогти їм до злуки?
Альбінський похитав іронічно головою.
— Тому, що колись перед роками капітан Юлі-