Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись: А тепер пісню, Юліяне…
Були звернені обличчям до глибини ліса. Він сам відповів: Вільшаний цар, Ево.
— О, так Юліяне, я його так дуже люблю і слова і музику Шуберта. Сказавши це, почала сама півголосом співати.
Він почав її звільна колихати, долучуючи свій тарний баритон стиха до її голосу…
Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.
Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула у глиб ліса, залишаючи здивованого Юліяна.
Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.
— Я твоя рабиня, Юліяне.
— Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.
— То якою хочеш мене мати?
— Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.
— А чи я не українка? Батько та мама — українці, а якби й не була нею то для твоєї любови стала б нею.
— А „рабині“ з серцем щирої любови, ти не хочеш?
— Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.
— А ось в якого строгого нараз перекинувся!
