Дома хорий батько, мати й Оксана. Довкола вражає скромність, щоб не сказати біднота. Що було цінніше та гарніше з обстанови, пішло за обома відданими доньками, а Оксані, яка узялася вчительської посади, ще було час про меблі думати.
Вона має лише бажання, щоб батьки були здорові і якнайдовше жили. Сама почувається сильна, — „за мужчину“ як любить говорити, і коли лише дістане посаду бере обоїх на себе. Теперішня турбота через брак засобів на батькове лікування пригноблювала її. Але вона заробляє лєкціями, і так якось живуть. — Якби лише — говорила мати з донькою — перебував Юліян у хаті,, все булоб інакше, і настрій не був би понурий.
— А тепер, мій любий сину? — спитав батько ще того самого вечора Юліяна, коли цей мов спійманий чужоземний птах, зачинений в малу клітку, вештався по кімнатах.
— Тепер? Восени вступлю на фільольоґічний факультет, тату. Хоч фільольоґію тепер закидають і ставлять натомісць новіші науки, але фільольоґії ніколи не скасують.
— Так думаєш сину?
— Так, і на чужині мене про це впевняли. Не лиш мені, так здається, що ми, українці, ще доволі
