вати з нею у Швайцарії перший семестр, доки Ева не обзнайомиться із середовищем.
Ева відїжджаючи прощалася з батьком, заливаючися гіркими сльозами, все наново верталася до нього і обіймала його. — Держіться, татунечку, — благала, цілуючи раз-у-раз його обгорілі руки, — і мене не забувайте, не згадуйте лихим словом, бо я це відчую.
Якби не Юліян і др. Емі, то прощання взагалі не скоро скінчилось би.
Бабуня вже на цілий тиждень перед розстанням із внучкою ходила з запухлими від плачу очима і мусіла дати Еві слово, що буде стримуватися від алькоголю, щоб не „збовваніти“ до закінчення її медичних студій.
Два роки не заїжджав Юліян в гори до своєї мами та сестри і не обіцював скоро їх відвідати. Все були якісь важні причини, що тягли його як не до Покутівки до Ґанґів та до сестри Зоні то знову до о. Захарія, куди заїжджав як мав вільний час і дозвіл із семинарії.
Ева першого року не верталась із Швайцарії на вакації, а залишилась там, щоб заакліматизуватися, основно обзнайомитися з тамошніми обставинами та студентським життям. Ферії другого року поділила надвоє: першу частину перебула в Женеві в якоїсь польської приятельки, другу в Покутівці, щоб побачитися з родиною, з бабунею і своїм нареченим, який, правда, писав теплі і щирі листи, але між їх рядками пробивалась якась „мертвеччина“ без
