ється іноді все в житті. Кожний із нас думає, мріє, старається дійти до свого „великого дня“. Але чи всі осягають свою ціль, чи всі покликані до цього?
Вона мовчала з похиленою головою.
— Та ми обоє, Ево, ми будемо нашим учинкам вірні. Чи добре так? — він схилився над нею. — Слова не все щось доказують. Слова — пусті.
Молода дівчина не відповіла зараз, але по хвилині піднялася на пальці і без слова подала йому уста.
Бували хвилини, Юліян мов справдішній дітвак піддавався найменшим забаганкам Еви і сповнивши їх стояв і дивився на неї з подивом і мовчазною любовю, а вона з легким усміхом впевняла його, що і „льва“ можна освоїти.
— Як до чого, — відповів він їй, — але до „львиної“ крови, Ево, не все раджу добиратися.
— Ов-ва! — кликала.
— Не раджу, дівчино…
В любові бувала Ева весела, як потічок, а він — поважний, як спокійний став.
З радістю слідила Марія, сестра Юліяна, за своєю недалекою братовою і за братом, що на очах змінявся, ставав балакучй та веселий під впливом молодої дівчини. Бабуня перестала пити і пила тільки те, що внучка власною рукою їй подавала, батьки погодились, здавалося, цілком з побутом Еви за кордоном, — одним словом над приходством у Покутівці розвіялись усі хмари.
Деякі знайомі впевняли, що чужина розвинула чудово здібности в Еві і всі гарні завдатки в ній. У поглядах Ева змінилася. Перед своїм відїздом вона
