ських. Коли збиралося більше гостей, він перебирався у стрій гірничого робітника і був льокаєм, найчастіш ляйбкучером, метереольоґом, помічником при пасіці, садівником, одним словом неабиякою важною особою. Він любив оповідати про панування вельмож Ґанингаймів, і не боявся нічого, крім свого пана, який одним своїм похмурим поглядом умів наказувати йому послух.
Олекса Дурило був потайною правою рукою тети Олі, — невсипущого янгола-хранителя родини Альбінських, усіх вбогих і страждущих, що зверталися в потребі за поміччю та радою до неї.
Два місяці перед смертю Максима Цезаревича ввійшов одного дня по обіді Олекса до кімнати свого пана і станув коло порога.
— Олексо! Ти в мене відраня нині не був. Скажи, що там на Мельниківці чувати? І чи не видко зміни на погоду. Вже чотирнацятий день як ми від дощу пропадаємо.
— Я боявся нині старим мостом переходити, — обізвався Олекса. — Сіно так, якби пропало, бараболя під корчем зогниє, бідна бджола зівяла…
— Листонош удруге ще не був?
— Був, але лиш до старшої панни була господарська ґазета.
— А всі здорові і все впорядку там у нас нагорі? — спитав Альбінський.
— Та ніби здорові і в порядку, пане, тільки цієї ночі зсунувся в сальоні образ покійної пані із стіни на землю і роздерся надвоє.
