в світі не повинна далі ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.
— Прислухаючись твоїй бесіді, Олено, — обізвалася поважно, — можнаб утратити віру в добрі прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до цього право. Чи був і Стефан без хиб?
— Стефан? Ні, — відповіла трохи згодом Олена, й її великі очі глибоко засяли. — Він мав також свої хиби. Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка і мав ще хибу одідичений[1], про котру довідавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволіла. Це була тайна. Його батько збожеволів з пиття і помер з того, а він, Марґарето, хоч і не пив налогово, одначе пив радо. Ви розумієте, що це значило для мене мати такого чоловіка (а я змалку бридилась усіма напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кожного часу? Одначе ми любили одне одного, і, віруючи в нашу любов, ми думали це лихо перемогти. „Лише при твоїй помочі“, — говорив він бувало, — „зміг би я ту нещасну хоробу задавити, а з другою жінкою… ніколи“. І я вірила, що мені вдасться його вирятувати, при чім і натерпілась би може чимало, одначе що було це все для мене? Яж його так любила, Марґарето! А тут? Що за рація виходити за цього чоловіка? Ми велиб неустанну боротьбу між собою, котра остаточно мусілаб виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обраного: а я, Марґарето, я не є натура, що моглаб зносити на своїм карку панування другого.
— Такі думки, дівчино, — відповіла стара дама, хитаючи жалісно головою, — не доведуть до нічого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так і стрінеш усюди ключку. А всеж таки він узагалі відповідна „партія“ для тебе, й ти звикнеш до нього. Звикає чоловік, Боженьку, чи до одного! Тим скоріше до людини: з днини на днину, з місяця на місяць, а там… о, ти не знаєш, як гарно може
- ↑ одідичений — переданий у спадщині.
