— О, мені! — кликнув, зарумянившись, теж насмішливо.
— Я так думала, — і знов усміхнулась.
— Чому б мала мені імпонувати?
— Знати те, це ваша річ.
— Так я цього не знаю, — відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більш людиною почуття. Це зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познайомилась.
— Любите читати? — спитала його опісля.
— Люблю.
— Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
— А ви, пані, не читаєте?
— Тепер ні. Не можу.
Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.
— Так мені краще, — відізвалась з-тиха.
— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при господарстві. Вже чоловік, то примушений читати…
Вона відвернула голову від нього, й її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс і гостро, виразно вирізувались його лінії на вогняно-червоному небі.
Їй стало холодно, й вона стиснула одною рукою кордикову[1] хустку під бородою та пробувала її тісніше звязати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край ліса, бо скочив убік так, що легкий візок мало-що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й заразом узяла поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана визволилась, а він став лютий та ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.
- ↑ кордикова хустка — тонка, неначе з шовку, хустка.
