До неї вгору доходили упоюючі пахощі лелій, а там якраз перед нею тягнеться ліс старий та шумлять одностайно чудні тихі слова…
Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом чує, як якийсь візок заїжджає, немов його хто гонить, на подвіря. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх… Чого вона слабне? Чого дрожать ноги під нею? Чим раз ближче чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує двоє-троє східців старих сходів, поспішає до її покою…
Її очі спиняються трівожно на дверях… він зараз увійде…
Ісусе Христе!! Їй бренить щось у вухах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане досі, вперте, дике почуття обгортає її — одне лише почуття. Вона ненавидить. Ненавидить із цілої глибини своєї душі! Вбивалаб, проклиналаб, топталаб, як ту гадюку…
Чи — його?
Адже вона сама винна!! Сама, саміська вона…
І чим вона виправдається?
Що вона людина?..
Вона зайшлася несамовито сміхом.
…Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли ввійшов він, підняла руки, немов би просила порятунку.
Він підвів її і притис до грудей.
— Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, усі дівчата перед шлюбом!!..
|
|
1887—1891.
Село Димка, на Буковині.
