Минають днї, минають ночи,
Минає лїто, шелестить
Пожовкле листя… гаснуть очи;
Заснули думи, серце спить.
І все заснуло — і не знаю
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по сьвітї волочусь,
Бо вже й не плачу й не сьміюсь…
Т. Шевченко.
Чи моя душа з утоми завмерла? чи убійча, безнадїйна одностайність зробила мене байдужною? Я вже не розумію себе. Живу від рана до вечера, бо вечера діждати ся треба, а ніч пересиплюю, бо за нею наступає ранок. Менї однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!
Деколи обзиває ся в менї голос, що житє винно менї ще богато. Тодї згадую єго і розум трачу. Плачу, аж доки не успокою ся. А супокій сей, то ледоватий, тупий сум.
Нераз знов, в горячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсїм з сил. Тодї кидаюсь денебудь в траву і придивлюю ся малесеньким, ледви видним мушкам, як кружляють у воздусї. Часом засипляю, а він — немов лише того ждав — приснить ся. Завсїгди палкий, веселий… сьміє ся з мене, що в мене сумлїнє „нїжне мов павутинка“…
Сегодне по обідї сидїли ми обі з тїткою в городї і пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши із школи, запалив собі люльку і сїв коло нас.
