Він усьміхнув ся, поглянувши десь далеко вперед себе.
„Причаєного“ кажете. „Се було би ще о нїм лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до сьмішности. Не знаєте, чи жиє ще єго жінка?“
„Жиє. Але він жалїв ся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.“
„Бідна! Она була така гарна а така лагідна! Він коли тілько прийшов зі школи в злім настрою, то все починав з нею сварку. Ми хлопцї всї о тім знали. Вже замучив єї мабуть зовсїм; їй і так не було богато потрібно, она була нїжна мов та паутинка“…
„Она має бути далеко молодша від него — споминав вуйко.“
„Молодша. Він оженив ся трохи пізно. Чи ви розмавляли з ним довше?“
„Нї, а потім… менї не хоче ся того слухати, що він менї говорить!“
„Він зве вас Льореляй“ закинув Орядин.
„І не мав що лїпшого придумати!“ відповіла я, мимоволї сердито, „от — Нїмець!“
Він усьміхнув ся.
„Не говорити-б нам лїпше о чім иньшім?“ спитала я.
„І я так думаю. Не люблю про него згадувати. Може би ми де небудь усїли? Город малий, приходить ся лиш другим з дороги уступати ся, а тим лише втомите ся.“
Саме против нас, під кущами турецкого бозу, стояла лавка, з сьвітлом поруч. Там ми усїли, — замовкли.
