— Ще час! — твердо перебив Андрій. — От, ти піди та відсунь сіно з-над дверей, — залиши отвір наділ — швидко наказував Андрій. — Але не відсувай зовсім дверей: залиши от такий отвір, щоб мож було ґранату кинути! — кинув услід хлопцеві, а сам поспішно знімав заложені ґонти.
— Вже! — потихо донеслось із кута.
Вдвійку підняли скоростріла і висунули на дах. Андрій, спираючись на Бодьове плече, і сам просунувся крізь отвір.
На дворі вже добре стемніло. Кулі дзижчали і хвоськали, немов хто батогом затинав. То тут, то там липали вогники пострілів, неначе хтось сіяв розжареним вугіллям. На шляху торохтіли большевицькі скоростріли.
— От і сучині-ж сини! Відбиваються! — промимрив до себе крізь зуби.
Пристроював скоростріла. Та на похилому даху — нелегко. Аж упрів. З трудом якось пристроїв.
— Давай ленточки! — нахилившись, кинув Бодьові крізь отвір.
Бодьо стояв вслуханий у стрілянину. Розпізнавав, хто дужче бє. А скоростріли явтухівців аж заливалися, — неначе хто калаталом під церквою торохтів…
Заскрипів дах. Андрій приміщувався мабуть. На шляху кричали армійці, і хропли коні. А над усім цим — стріли… стріли…
— Бери ґранати — прошепотів з даху Андрій — і ставай побіля вилазу. Як тільки хто схотів би здолу, — вали! Але крізь діру. Вважай! Зараз починаємо своє!
Крізь отвір заглянула Андрієва шапка. По хвилині й він просунувся додолу. Зашаруділо сіно…
— Ну, вже готово! — відсапнув. — А ти?
— Теж!
12
