ще декілька хвилин, і до вух Тогазі доходить грьохіт моторів. Це відлітають його хлопці. Грьохіт заглушує все. Так гудуть тяжкі бомбовози. Вбирає поспішно шкуряну куртку, надіває шолом та, причіпляючи пістолю, вибігає з мапами в руках.
На майдані рідшає мряка. Не горять уже довгі стрічки орієнтаційних вогнів, а прислуга, вештаючись по всьому майдані, розповідає собі голосно про сьогоднішні льоти.
В самому куті майдану, в рожевій заграві ранку стоїть Кіомова машина. Коло неї вештаються вояки, а механіки провірюють справність керм та моторів. До них підходить Тогазі.
— Шість найважчих ладунків! — наказує коротко. Ніхто з прислуги не дивується цьому, хоч S 317 не є бомбовиком найважчого типу. Японець не може дивуватися, японець, може тільки, всміхаючись, виконувати. З усміхом привозять вояки шість найважчих, великокаліберних бомб і впускають їх у комори кадовба машини.
А коли вже все провірене, командор наказує прикликати десятника Гечія. Підбігає молодий десятник і всміхаючись зголошується до командора.
— Їдемо! Вдягайся! — паде коротко, і десятник наоспіх вдягає плащ та шолом. Ще побіжний погляд по приладах і скорострілах, і машина вже двигтить від руху. Сідають обидва. Перехиляючись через борт, кричить Тогазі крізь гук пропелерів поручникові Татіяка:
— Як не вернусь до полудня, передайте лист, що в мене на столі, мому братові, Кіомо!
Машина підплигує і біжить по майдані, а далі піднімається вгору.
— Банзай! — кричить командор і махає рукою.
— Банзай! — відгукують йому услід його хлопці.
24
