Сиділи під старим, цегляним муром якогось саду. Великі каштани з-поза муру заслонювали жарке сонце і латастими тінями плигали по землі та їх тілах.
Арніко дрімав. Положив свій довгий лоб між лаби і часами відкривав поволі одно, далі друге око… Ліниво обкидав зором вулицю, постать та обличчя свого пана, що мовчки їв обід із синьої пушки, і, заспокоєний, далі заплющував очі…
Сонячні зайчики скакали по його вогкому носі, вистрибували на чорні кучері шиї і знову сплигували наділ.
Сетер Арніко спав…
Несподівано виріс перед ним, немов із-під землі — „вис” — (він так прозвав собі „гицля”-живолупа) з довгим дрючком, що кінчився тугою петлею. Поволі, мов кіт до горобця, підкрадався „вис” до нього. Арніко бачив виразнісінько його довгу постать, що аж пригнулася вся до землі… Та цього не треба було помічати… Його конче треба було вивести в поле і підпустити до себе близенько, а потім з-під самісінького носа втекти…
Ось він чимраз ближче й ближче підходить… Арніко вже навіть чує той, млісний, що аж пригнітає і бурлить кров, запах його одежі. Ще тільки кілька кроків залишається йому до Арніка…
29
