Арніко розуміє кожніське слово. Знає, що річ іде про того облізлого, сивого „коцура” сусідки. Ну, але що ж він тому винен, що змалку чує таку ненависть до котів?..
Мартин змовкає. Сонце гріє так сильно, аж на сон збирається. Листя каштанів шелестить якусь колискову мельодію. Тільки час-до-часу Арніко клацає зубами: обганяється від мух.
Здалека, десь із міста, долітає шум вулиці, праці…
Аж ось виривається десь із боку протяжний рев. Йому відгукуються з усіх сторін міста подібні зойкоти… Це фабрики гудуть „першу”…
Мартин важко підводиться. Арніко зривається, вертиться коло нього та побріхує.
Так, ти вважай, Арніко! Я йду, а ти нікуди не літай, бо гицель їздить туди аж двічі денно. Не чіпай ніяких котів, бо я не хочу мати сварки. Іди от — положися на подвірі і чекай…
Арніко слухає уважно. Підстрибнув, лизнув декілька разів пана, як той схилявся по миску, і задоволено біжить поперед нього.
Починалася робота. Сходилися з усіх сторін мулярі і мляво брались за діло. От, ішов напроти них той грубий „Гриньо”, що завжди дразнив Арніка.
Викривив тепер якось так глупо обличчя і зробив із долоні дулю. Арніко вдав, що не бачить.
Мартин мовчки пішов до своєї будови. Тепер уже не було чого тут сидіти.
Арніко, підобгавши під себе хвоста, швидко побіг горі вулицею. На самому розі тієї вулиці був старий город. Крізь діру в паркані проліз у середину.
Арніко знав, де найти собі товаришів. У цьому саді був собака. Щодня прибігав він туди, щоб бавитися з ним.
31
