До обріїв, наче гаптовані, прилягли чорною смугою ярчанські ліси. Принишкли і стоять похмуро, як нависла грізна брова над сивою рогівкою. Придивляються, понад розхвильовані лани ярозелених житів, до шляхів, що курявою димлять.
За лісами гримають гармати, наче хто возами кованими через мости їде… Над полями стоїть гул, а дорогами грьохіт і поспішне:
— Давай назад! — Куда? — Падалєє од Ґермана!
І йдуть сірі мундури червоних салдатів усіми шляхами, в шаленому поспіху й жарі червневого сонця, у відступ — аж куряться дороги. Подзенькують важкі, мов черепахи, танки, і на розбитих дорогах, виглядає, ось-ось і сядуть, розсипуючись купою заліззя…
Цокотять кінські копита… — Це кавалерія відступає. Вгинаються шляхи від тупоту й стону, а сірі мундіри все йдуть і йдуть…
З-за лісів встає гроза… Чимраз ближче й ближче…
— Возяться по московських, чортових лобах! — всміхаються поміж себе ярчани.
3
