дало ні одного діяча, за виїмком славного артиста Мих. Щепкина. Бо знати треба, що балачки про могутного Тараса Шевченка і кріпацтво, загально у нас приняті, кривдять рід Шевченків, а особливо кривдять його діда по батькові, співробітника Гонти й Залізняка, курінного отамана гайдамаків Шевченка-Грушівського. Під таким імям записаний у метриці і великий Тарас. Отже, Шевченки-Грушівські є поперше шляхетський українській рід, а по друге і самому Шевченкові шляхетська гідність була привернена після скінчення ним Академії Мистецтв. Те, що його батько попав у кріпаки у 1783 році, справи зовсім не міняє. Адже російська Катерина II повернула у кріпаки сотки тисяч шляхетських і козацьких родів в Україні, й вийшла з того така дивовижа, що одне назвище носили і з одного роду походили і князі та графи і їхні ж кріпаки… Зрештою, були й такі осібняки з українства, що записали собі кріпаками своїх рідних сестер і братів, дітей одного батька-матері… Дух бунту проти неволі й спогади про ще недавнє вільне життя панували в роду Шевченків в часах малолітства Тараса; бож від заведення в Україні кріпацтва, до його уродин, проминуло лиш 31 рік! Про шляхетське його походження писали, на основі документів, письменники Старицький, Кониський і проф. Дм. Дорошенко. Байки ж про мужицтво Шевченка, це лиш мета наших модерних панів масам приподобатися. Інша справа, що наш, часом неписьменний, селянин чи селянка своїми духовими прикметами є більшими без порівнання панами, чим не один з світових панів; є духовими аристократами, щирими, чесними, отвертими, людяними й високо-моральними. Модерне наше „панство з іванства” цими прикметами на превеликий жаль не грішить.
Галицька Україна утратила свою шляхетську верству на користь Польщі пару століть раніше, а козацького стану й не мала. З початком відродження Східної України стала пробуджуватись і Галичина, край, заселений „попом і хлопом” по висловах поляків. Провід у національному відродженні Галичини пеперейшов до священничої верстви, його низів — сільського духовенства бо вищі, „князі церкви” виклинали тих, що „видумують якусь нову українську націю”, як це робив, прим., довголітний уніятський митрополит Мих. Левицький з своїм кли-
