21
уличі, а тільки кількадесять варягів і то таких, які були вже на Руси щонайменше десять років.
Тимчасом у просторій кімнаті дворища сиділо біля стола чотирьох мужів, трьох старих, а один у середніх літах. Пятий був князь. Він звернувся до чотирьох дорадників і сказав поривисто:
— Так! Це мусить бути! Це конечне! Куди не гляну, всюди бачу тільки один вихід зі скрути і я найду силу ступити на цей шлях!
Вдарив кулаком об стіл і сів на лаві, застеленій дорогоцінною паволокою, гаптованою золотом у всілякі потвори та дивовижні викрутаси. Один з дорадників, шістьдесятьлітній муж, усміхнувся.
— Якщо те „щось“ мусить бути, то навіщо ти, Володимире, кликав нас сюди? А якщо ми маємо з тобою „думати“, то треба б може сказати нам раніше у чому річ!
— Ах! То ви не знаєте! Правда!…
Володимир замовк. Його очі блукали по стінах, обвішених зброєю, мальованими щитами, вкінці спинилися на божнику. Був це маленький вівтар у кутку салі, над яким стотяли ідоли богів. На ньому жарилося вугілля, а з нього підіймалася тоненька струя запашного курива. Побіч стояли глечики з коливом, медом, маком, лежало сухе запашне зілля, висіли гривни-намиста зі золотих та срібних дукачів. Князь махнув рукою, наче бажав відігнати від себе непотрібні сумніви і почав:
