25
— Ба, у них віра та сама, що в ромеїв, а в нас… — вмішався знову Мощанин.
— У цьому то й біда, що Святослав… — почав було Олешич.
— Залишіть віру! — перебив князь, якого дратували випади боярина з Мощаниці, — а ти, Путята, кажи далі.
— …Тому я й кажу, — що Олешич добре радить, щоб помогти грекам. З другого боку боюся, що устрявати у діла хитрих кесарів, це загибіль, смерть, а то й гірша смерти неслава! Їхні задуми неначе запущений ліс, де навіть знаючи напрям, легко заблудити. Поміч треба дати, але треба забезпечити себе щодо заплати! Як союзник імператорів, ти можеш зажадати навіть княжого вінка з Візантії, як цього допрошуються інші князі. Навіть кесар франків Оттон взяв корону та жінку з Візантії… А раз признає кесар ромеїв Рюриковича самодержцем, то вже навіки залишиться влада за твоїм родом, Володимире!
— Хай боги кріплять тебе, Путято, ще довгі роки силою та здоровлям за ці слова! — сказав Володимир. — З моїх дум про майбутнє добро народу виростало те, про що ти кажеш: візантійський вінок на чолі князя, а вся влада у його роді. Не затремтить серце русича, коли князя покладуть на сани, бо хоч і зміниться людина, то сяєво вінка та влади залишаться!
Радість била від усієї появи князя, якби над його чолом вже яснів самоцвітами саджений дія-
