79
Невже ж це хата боярина Козняка, батька Доброгоста?… Не раз і не два бував у ній давніше. При коняці стояв воротар.
— Дома боярин Козняк?
— Дома, але швидко відїде. Уся служба вже спить.
— Так і я ще впрошуся на ніч. Примістіть там де мого коня.
— Милости прошу ось тут у захисний куток.
І показав невелику землянку біля високих дубових воріт дворища.
Молодий Збранич зіскочив з коня, поправив меч і подався у дворище. Швидким кроком перейшов через освітлений місяцем майдан та наблизився до дверей дому. Вони нагло відчинилися і в них явилася висока костиста постать. З легким окликом подався молодець узад. Пізнав Свена. Невже ж варяг із усіма іншими не відплив у Візантію? Здригнувся на його вид. Великі сірі очі варяга вдарили його наче батогом. Він почув придавлений голос страшного воєводи:
— Ах, то ти таки вернувся? Диви, диви! Ще не було такого, хто б із моїм проклоном вернувся домів.
Крок за кроком відступав Станко узад.
— Я… я… — загикувався — вернувся із… неволі!
— Ха! ха! — засміявся варяг. — І сюди приїхав, сюди? Якже ти смієш показуватись на очі батькові, якого ти не оборонив у небезпеці?
— Гріх тобі таке казати, воєводо! Ти сам знаєш, що не я віддав Доброгоста ворогам, а ти…
