ся до наступу, то певно не стягав би варт, тільки намагався б відвернути увагу противника нічними набігами, огневими знаками, криками та гамором. Тимто вже на розсвіті хани зїхалися і рішили зробити загальний наступ на стан Олешича. З нечуваним криком, свистом та тупотом під звук буйволячих рогів десять тисяч косооких їздців кинулося в ріку, яка аж виступила з берегів під напором валки коней та людей. Вони йшли валом, бо бажали масою та гамором ослабити вражіння граду стріл і ратищ. Але о, диво! Розбурхана, каламутна хвиля викинула на беріг масу людей та коней, але ніодна стріла не бзикнула в повітрі, ніодне ратище не прошуміло, ніодин кінь не заіржав. Коли величезна юрба їздців звалилася на табор руської дружини — табор був пустісінький. Хани зрозуміли вмить, що Олешич покинув стан і подався кудись з усім військом, а як так, то й нічого було вже боятися тут засідки. Вони негайно порозсилали стежі в ліс, а за той час зібрали всі ватаги докупи і рушили головним шляхом на Київ. Засідки Олешича спинили їх чимало в дорозі, бо вони не знали зовсім намірів полян і не розуміли причини відвороту. Тому, як тільки вийшли на велике узлісся, начальний хан Азґа відділив тритисячну ватагу від головної орди та наказав обійти узлісся лісом. Ватага пішла боками через молодняк, який заростав уже береги підлісної левади. Як звичайно молодняк цей був куди густіший від старого лісу і нелегко було йти по ньому.
