— А таки ти не боронилася раніше перед моїм рішенням, щоб вийти за Свена.
— Тепер між мною і Свеном лягла кров!
— Кров? Не згадуй крови, щоб ти не надибала її в того другого!
— Ні, таточку, я за останні дні передумала кожне слівце, кожний рух їх обидвох і тепер кажу вам, що правду сказав тільки Станко.
— Мирославо, дитино! Чи ти не бачиш, що Свен не Роман, і що він а не ми, становить право мечем? Іди, відбери йому меч! Постав перед суд!
Голосний тупіт коней перепинив розмову. Обоє чули, як отрок розмовляв з приїзжими, і в кімнату ввійшли Свен і Ґялляр.
— Привіт тобі, достойний боярине, і тобі білорука, Валькиро. Хоча осінь близько, а Ніфлюнґи збіраються вже скрити свої скарби у підземеллі, проте я прибуваю до вас на крилах Льосни! Київський престіл жде на свою княгиню. Простіть, що не приходжу по суджену у супроводі музик, дружок та гостей. Скажи, Мирославо, осідлати сивого коня, а сама стань праворуч свого мужа. Оцей герой, Ґялляр, син Ульфа, буде заручником, що конунґ Києва, Свен, син Герюльфа бере тебе, жінко, у свій терем!
Бліда як полотно встала з лави Мирослава, та ні хвилини не завагалася з відповіддю.
— Недавно, на тому самому місці ти почув від мене слово, якого я досі не взяла назад. А ось поглянь, що ти накоїв за час своєї влади у городі! Ти не послухав мене, а до давніх ран додав тільки нові.
