зірвався і збентежився чимало, але Мощанин поклав йому руку на плече і сказав:
— Це й краще, хлопче, що тебе тут не буде. Ти вже видужав, та сили в тебе ще небагато. А там заправишся, скріпнеш, то тоді й вернешся.
— Ох так! — Свен…
Враз приблідло лице молодця. Вираз дикої ненависти появився на ньому.
— Саме тому й я рад, що ти покинеш Київ, а то ще дочекався б смерти з його рук.
— Або він з моєї! — кинув крізь зуби Станко. — Лелітка це моє щастя, помста над Свеном це моя честь. Я негідний буду назвати Лелітки моєю, якщо пристане до мене тавро брехуна.
— Дурниці верзеш, сину! Невжеж гадаєш, що смертю Свена, або своєю докажеш своєї невинности Кознякам? Впадеш ти, то поховають неславу разом із тобою, а впаде він, то скинуть її на твою голову. Мертвому годі доказати вину.
— Ох, він мусить вміраючи, дати свідоцтво правді!
— Гадаєш? А я кажу тобі, що швидше з каменя видавиш воду, ніж слово жалю або признання з варяга, хочби й перед загрозою смерти.
— Ох ні! — кинувся Станко, — я осуджу й покараю його, я сам! Чуєте?
— Хай буде по твойому! — згодився боярин.
Збранич повинувався і тої самої днини був уже на Берестовому між прибічниками воєводи Мстислава.
