го! Ну, жди мене при воротах. Дальше потраплю сам!
Швидким кроком переступив східці, які вели в одрину та світлицю княгині. Біля вікна, того самого, крізь яке гляділа колись Рогніда, сиділа вона й тепер, задивлена у широкорозлитий Дніпро. Чудове її личко опоганювала глибока зморшка на білому чолі.
— Привіт дочці Рогвол… чи пак, жінці руського князя! — сказав, сідаючи, біля неї на ослоні.
— Чому вагаєшся у словах? Невжеж ти не знаєш, що я перше була дочкою ніж жінкою та, що жінкою властиво й не була?
Її голос тремтів, якби від стримуваного гніву.
— Ба, це перше і друге це ніяка заслуга, а це третє звичайна жіноча брехня!
— Свене!
— Ха, ха! Я й сам знаю, що я Свен, та не знаю, хто ти!
— Якто?
— Ти плакала?
В очах Рогніди вмить загорівся вогонь ненависти та злоби.
— Так… зі злости!
— Зі злости? Я гадав досі, що наш рід у злости не плаче, а вдаряє мечем чи ножем, а хочби кігтями та зубами. Ми вовче племя Одіна!
— Не глузуй, а говори з чим ти прийшов.
— Так скажу тобі саме те, що мав сказати після останньої нашої розмови і гадаю, що ти краще як тоді, зрозумієш мене тепер.
