— Ти катепан Феодозій? — спитав князь.
— Так, князю.
— Чого тобі треба від нас?
Катепан поклонився князеві до землі і зложивши руки, поглянув недовірливо на Романа й Анастаса, які були при князеві.
— Мужі, які чули мої розмови з моєю невісткою, можуть почути і твої слова! — сказав з усміхом.
Широко розкрилися очі візантійця. „Отже, правду казали поголоски, що сама царівна бажає цього ненависного подружжя?“
— Вибач, князю! Тобі приказувати, не мені! Я прийшов тобі сказати, що я, моє військо і ввесь Корсунь ніколи не бажали ставити тобі перепон на твому шляху до наміченої ціли. Знаючи, що ти осінений хрестним знаменем, не захочеш нашої погуби, віддали б ми град Корсунь без боротьби. Та царгородські купці домагаються оборони і топір ката висить над головою раба твого! Отже позволь мені післати письмо у Царгород!
— Чи ти гадаєш, що імператори тобі поможуть? — усміхнувся князь. — У них самих тепер діла доволі. Ворохобня знову підняла голову, а цим разом не приїде вже дарова поміч, як у минулому році. Ні одного дромона не дадуть тобі. Як гадаєш, скільки треба було б кораблів, щоб перемогти мою дружину? Щонайменше двісті!
— Ох, я не бажаю помочі, бо знаю, що вона і так прийшла б запізно! — заговорив Феодозій живо.
