тільки з нею стрінеться, цей схиляється в її бік. Видко в ній нема нічого противного правді. Я знаю, що між дружиною є вже чимало христіян. Дружина, бач, більше з греками вдається…
— О так, так! — обізвалося кільканацять голосів.
— А чому між нами, земськими, які з діда-прадіда осіли на землях, вірно ховається давній звичай і обичай? — спитав Мощанин. — Тиж сам, Путято, бережеш їх якслід.
— Так бережу і берегтиму до смерти, але не я стану перечити моїм дітям, коли забажають нових. Гляди нового, шануй старе, а поживеш! Ось бачу старого Олешича, колись вірного гридня Святослава, сьогодні боярина. Він христіянин, а чи він колись хоч на макове зерно відступив від своїх у потребі? Чи приснопамятна княгиня Ольга не дбала про велич київської столиці краще, ніж князь Ігор? Чи не берегла добра руської землі краще, ніж герой Святослав? Якжеж нам христіян називати відступниками?
— Так, бо вони покидають віру батьків та дідів, а кланяються грецькому ідолові. Чимжеж він кращий за наші? — лютував волхв, грізно розмахуючи довгим ціпком.
Досі ніодин із них не займався такими питаннями, не бачив і потреби зясовувати собі ріжниці віри. Усяка віра находила місце на широкій вольній землі Дажбога. Коли тепер волхв поставив справу рубом — настала довша мовчанка, при-
