ки кількох отроків прохало помилування, але це були здебільша хлопчаки-діти.
— Щож ти вчинив із ними?
— Нічого, вони погинули теж! У нас не було часу бавитися з дітьми.
Свен зціпив зуби, мало не вибухнув:
— Так, але не подумав ти, що це боярські діти, яких смерть не простять нам бояри ніколи?
— Ха, ха! Єдиний боярин, на якого оглядається конунґ вікінґів, висить при його боці!
— Правда, — підтвердив Свен, але в голосі його не було певности. Після того скорою ходою подався в посілля Рогніди.
Княгиня вже не спала, але не встигла ще як-слід одягнутися. Коли Снорре приніс вістку, що Свен надходить, на ній була тільки мірта та зверхня нагортка. Коротке, втяте перед кількома місяцями волосся ще не відросло й вона швидко повязала його хустиною. Так приняла Свена. Варяг привітав її з пошаною та довгу хвилину приглядався їй з подивом. За останні місяці у вигляді княгині зайшли чималі зміни. Краса її не зівяла, та втратила жіночу ніжність та мягкість. Її прегарні риси наче скамянілі у холодній суворости. Не любов красувалася на її обличчі, а повага та сила. Хвилинами стягала брови й затискала уста.
— Вітай, Рогнідо — сказав варяг, сідаючи на ослін. — Як бачиш, я одним махом, як пристало на вікінґа, здобув Берестово і на мому чолі великокняжа шапка нашого спільного ворога!
— Шапка? Не бачу її! Чую тільки, що ти по-
