126
стані. Тут було темно і тихо. Князь повернув туди і ішов хвилю між рядами темних, неосвітлених домів… Тут і там блимали огоньки, а у їх слабому світлі рухалися ліниво якісь тіни. Хвилями почувалися слабі, плачливі голоси. Виразно чув князь плач дитини: „Майко, майко!“ лебеділа дитина і просила їсти… Але лише судорожній плач був відповіддю на сльози… Хриплі, слабі голоси обзивалися з темних углів, а з деяких темних хат віяло невиносимим сопухом непохованих трупів. Тут і там здибав князь ідучи, темні тіла простягнені на дорозі. Він оминав їх та навіть не глядів, що се. Він знав, що се мерці — жертви голодової змори.
І тоді почув князь, що якийсь холод морозить його душу, відбірає відвагу і непокоїть совість… совість, яка доси не закинула князеві ні одної кривди, ні одної несправедливості:
— Змора голоду матірю усіх сих чорних мерців, — казала совість, — але батьком ти сам, великий Святославе… Сі трупи, сей помір, се тінь, яку кидає твоя слава!
Нагло звернули увагу князя якісь нелюдські крики, стони, проклони, метушня. Гурток людий товпився на розі вулиці при світлі огню, який горів у сіни близької хати. У товпі блестів меч та звучали руські проклони. Притьмом кинувся туди князь. На вид його блискучої збруї, що засіяла, коли князеві зсунувся плащ з плеча, розскочилися напасники.
— Геть відси, опришки! — гукнув князь і добутим мечем роздав кілька ударів поміж найбільш завзятих. І тоді побачив на дорозі убитого руського дружинника, а у його руці останок виділеної йому страви. Голодні міщани побачили мясо у нього та убили його товпою, щоби здобути невидане добро.
В першій хвилі гнів огорнув Святослава, рука сяг-
