133
Хвильку вслухувався Мстислав у сі гомони разом з другими мужиками і нагло оклик: „Роси ідуть!“ зазвучав в ухах усіх. Болгари сейчас покидали мотуззя і пустилися в ростіч, офіцири побігли до полків, наставники надармо бралися спинювати утікачів, блідий мов смерть Калокир кричав:
Огні на гору! на гору! Смолу, дула, підпал! Нагаями опірних! Матінко божа, Христе Царю, елєйзон! елєйзон![1].
— Бери, чуєш! — гукнув нагло Мстислав товаришеві в ухо!
— Дула, на що? тікаймо краще! — здивувався сей.
— Іди, дурний! пощо нам тікати, ми радше підпалім вежу… земної ропи чимало тут, одна іскра…
Страшний оклик: Перуне! Перуне! загремів нагло саме перед брамою міста і у сірині першого розсвіту побачили Ромеї товпу руських дружин, яка випливала з брами і розливалася по полі. Піші полки Ромеїв зривалися зі землі та порядкувалися з поспіхом. Заки одначе успіли станути в рядах, грянула на них филя напасників.
І як стадо зголоднілих мартових вовків вірветься в отару овець, так ударили виголоднілі, палаючі жаждою мести Русини на ситих, заспаних та неприготованих Ромеїв. Показалося, що византійські піхотинці не оперлисяб руським навіть у переважаючій силі. Один удар невеликої ватаги розбивав цілий полк. Тугі, меткі та звинні полянські й тиверські молодяки сікли довгими мечами ромейських лєґіонерів мов капусту. Під ударами пукали щити і шоломи, ломилися ратища спис, розліталися шкіряні кубраки на лахміття й один за другим валилися побідники Персів і Арабів у крівавий порох побоєвища. На стінах города появилися лучники і вкоротці стали пірнаті післанці смерти зі свистом літати
- ↑ По грецьки: змилуйся!
