14
смілійші садовилися на голову та сих зганяв або здіймав старець рукою і приговорював.
— Ото дурні з вас, небувалі! шкода, що у такого штудерного чоловіка служите… таж на сій голяці і волосок вирости не хоче не то пшениця; хиба, що ти її помалювати хочеш, та бач, братіку, і се на ніщо не здалося.
Та втім увидів Мстислава і старече лице розяснила иншого рода веселість. Він скорою ходою підійшов до нього, а коли молодець схилився до його руки, поцілував його в голову.
— Хе, хе, з Богом сину приходиш, зі святим Дажбогом-сонцем… хе! хе! відвідати старого, що? го, го! я знаю тут усіх, бо усі приходите до мене — мусите прийти. Хе! хе! чи їсти зварити, чи в дорогу їхати, чи мід ситити, чи мерця сховати, усе до старого — хе! хе! правда, що?
— Я бо батьку, до вас…
— Мовчи, чи я питаю тебе, за чим прийшов, я все знаю, коли хто і за чим до мене приходить, хе, хе! бо кождий мусить прийти, а вжеж!
— То вже батечку, як ласка, зладьте мині попільницю та скажіть, що вам за неї лишити, заки далі піду людий глядіти для свойого старенького…
Ту зазвучали у голосі молодця сльози. Старий глянув уважно у його гарне смагляве лице та заплакані очи,
— Бач, сину, тобі плакати годі! за мене мій син не умре, ані ти за Воєслава; се судьба нас старих, нам час, нас Богам потреба, а дітий наших людям. У попільниці каші не звариш, а у човні хліба не замісиш, хе, хе! Що лишити за горнята? Го, го, сину, за сі горнята, що для твойого батька наладив старий Івор, не заплатиш мині нічим, бо і сам князь Мал[1] не мав би був кращих, як би його були похоронили дома сини, а не Варяги мудрої Ольги, хе, хе! Се горнятка неаби які, але бач, за них заплатив уже батько давнійше… — ту голос старця змяк та задрожав — своїм людяним серцем, добротою, прав-
- ↑ Мал — деревлянський князь, який після смерти Ігоря убігався о руку княгині Ольги і на якому вона люто пімстилася.
