158
рони. При нас був ще син кметя з другого села Моймир. Його вінок поплив за вінком моєї дівчини, а вона звернулася до мене і каже: „Бачиш, Люте, хто при мені? Моймир! Бачиш, чий вінок з моїм на воді сплітається? Моймира! Туди й мені дорога!“ Засміялася, а Моймир обняв і поцілував її таки при мені. Ти знаєш, Калино, що у Купальній ночі насили та гніву нема. Се ніч любові, а не сварки. Я засміявся також і відійшов. Кажу се відтак батькові й мамі, а вони на се: „Щож сину, не було божої волі!“ Прийшов кметь-сусід на другий день з дарунком тай нуж звинятися, ба й про насилу говорити… А батько питає:
— А Моймир гідний хлопака, роботящий, щирий?
— Ат, куди йому до вашого. Але впрочім нема йому ніякої догани.
— А дочка його хоче?
— Ще би не хотіла. Сеж її Ладо, біг зна, від коли.
— Ну, коли так, — каже батько, — то не гнівіть богів, сусідо, відгуляйте у гаразді весілля, а нам не тільки світа що у вікні!
І нераз ще я міг був найти собі жінку, та більше війна тягнула мене чим домашні вигоди. Хозари, Вятичі, Болгари, чорні і не чорні, Греки та всілякі инші вороги не дали мені подумати в час про рідню, батьки померли, а тепер вже й запізно!
Потішена у свойому горі дівчина засміялася весело.
— Не кажіть, дядьку, запізно, Боги знають, де кому віночок плетуть дівочі руки. Ще вам до старості далеко, поздоровішаєте, вернуть наші з над Дунаю, тоді й вас возме оскома, не бійтеся! А на весіллі такої вам заведу пісні, що аж гей!
Аж ось стали зразу глухо, а що далі, то й голосніще почуватися недобрі вісти з Болгарії. Корсунські купці розказували у Каневі, що Святослава побили й облягли