162
лося вапняне підложе, повзли землею тонкі корняки темно зеленого барвінку, а навіть білів подекуди ломінь та жовтіла дівина. По обом сторонам стежки росли густо корчі ліщини та калини, ту і там чорніли спілі грозна чорного базнику на грубих губчастих билах. Далі зеленіли дуби, явори, дерени, а землю вкривали грубим шаром порохно, гниле листє та ягідник. У вечірньому повітрі не чути було уже жужжання хрущів, лише комарі виспівували тоненькі свої пісоньки та роєм вилітали з гущави, щоби поживитись. У гиллі почувалися крики птиць, що вертали до гнізда на ніч. Шуляки, кобузи, соколи, канюки наповняли воздух своїми хриплими криками, а з деяких дерев неслися хори гайворонів, які живучи громадно, відбували саме вечірню нараду. З дупла велетенського бука раз у раз обзивалася сова, наче сердилася на вивірки, яких пять чи шість виправляли свої потішні руханкові вправи якраз перед кривим носом премудрої боярині.
Мовчки їхали їздці, видко далекою була їх дорога й уже все вибалакали підчас довгих нічних постоїв. Одначе по конях не слідно було надто великої втоми. Видко їздці щадили свої звірята та давали їм потрібний відпочинок. А може й залежало їм на сьому, щоби гідно показатися дома?…
На чолі їхав у блискучій византійській збруї молодець у червоному плащі з парчевою лямівкою. На нагруднику видніли всілякі ковані золотисті потвори, львині голови, то що, ремені начеревника вкривали густо золоті ґудзи, а пояс аж сіяв від самоцвітів та туркусів. Червоні сапянці опіралися кіньчиками о срібні стремена, а упряж коня, хотяй з доброго ременю, пишалася шовковими поводами та срібними й мосяжними бляшками. Менше пишні були строї його товаришів, але все таки пізнати було по них, що неаби кому служать.
