182
нився, розбогатів, розжився на славу, на щастя, Богам і родині на потіху, а ми… облизувалися.
— Не кинув би я був князя, ні вас без приказу… — спротивився Мстислав.
— Яж не питаю про приказ, але саме про те, чому тоді, коли ти женився, платили ми кочевикам по гривні за кінську голову? — Оттаке то було гараздя. Припаси Ромеїв зїли ми щось за сорок днів, з Корсуня вивезли ще заздалегідь Греки кораблями усю поживу; Печеніги нападали на нас мало не що другий день… одним словом, ми усі булиб дуже радо помінялися на долю з болгарськими рабами, а навіть зі сими, що погинули…
Голод, холод, недуги мучили нас, видко Боги станули проти нас, навіть найвеселійщі утратили дотепи, і сиділи у снігу, мов чорти в болоті. Дехто ранком і встати не хотів. Бувало збудишся ранком, заговориш до товариша, а він лежить мов довбня. Замерз на кість, усе тіло аж гуде під ударом як смерековий трам.
Тоді князь зібрався вертати на Русь. Але ба! ми вертали з Болгарії, мов гречники, або як небіщик Ігор з „полюддя“. Усякого добра було у нас тільки, хоч паволоками гать гати! Лише поживи не було, а саме сього найбільш було потреба. Дійшли ми до порогів, а ту проти нас вилягли усі Печеніги, скільки їх лише вивелося у степах. Ані думати було про перехід. Радив Свинельд князеві покинути добичу, а самим іти пробоєм. Не послухав князь: Вертати без добичі, мовляв, значить признатися до пораження. З чого покладемо жертву Перунові, з чого заплатимо дружині, як не буде добичі?
Побили ми кілька печенізьких орд, пограбували їх оселі і знову вернулися на Білий беріг. З десять днів годувалися ми чередами Печенігів, вкінці і сього не стало. І знову телячий хвіст став більшим паном від воєводи. Простяг ноги воєвода, то й пес не брехнув за
