184
— Погоди, товаришу, я підведу тебе!
— І нехай Боги подадуть йому найкраще місце на зеленій своїй леваді, він довів мене аж до гурту. Тої самої днини наскочили ми на печенізький табор. Сейчас всів князь на коня і велів усім хто дужший їхати разом із ним. Поїхало їх зі сорок мужа. Поїхали ранком, щоби добитися до Канева.
Ми порізали і поварили прочі коні та на силу поживилися. Відтак пішли поволі протореним слідом Святослава. Аж ось зачорніло щось перед нами наче свіжа чорна могила. Приходимо близше… і нагло душа уся затряслася у нас з переляку. Се було побоєвище. І що за побоєвище? Доростольські бої були іграшкою в порівнянні до сього, що тут побачили наші очі. Здавалося, що тут змагалися з князем усі сили пітьми.
Кров, кров і кров — всюди, всюди. Посередині купка трупів, пошматованих, покалічених, наче у різниці. Мов коли осінню стануть парубки у бочці січи капусту, а на посіченій верстві ярини слідно ще усі послідні удари, оттак виглядали тіла княжих прибічників. Вони валялися у гразюці з персти, снігу й крови, яка замерзла у тверду мов камінь груду. Посередині валявся і труп Святослава з порубаними до останка відломками щита на зломаному лівому рамени, а відломком меча у правій руці. Від крівавої поволоки не видко було безлічі ран, з яких вона виплила, а голови не було зовсім. Її відрізано ножем, мабуть на те, щоби зробити з черепа чарку для хана, як се звикли робити Печеніги з черепами побитих ворогів. Довкола лежало покотом кількасот коний, повідрубувані пальці, руки, ноги… у двоє стільки мусіло згинути „поганих“, скільки валялося коний, та побідники забрали тіла упавших братів зі собою. Довкола на якої чверть милі витоптано сніг, раз попри раз. Видко тисячі накинулися на тих кілька де-
