42
що привів сього героя. Іди-но у город, поклич Добриню і Володимира, а ти хлопче… як тобі?
— Мстислав.
— А ти, Мстиславе, ходи зі мною і розкажи мені, чому ти, вже третій з роду йдеш за мною, підчас коли другі десятьох або і дванацятьох синів годують з одної миски за печею та навіть на Купала не пускають, щоб бач чужі блохи не обкусали?
Князь пішов до коня, якого чистив, всунув щітку у торбу при сідлі, що лежало біля коня, а відтак попрямував у дворище. По дорозі розказував Мстислав про свою судьбу і наче угадав, що подобається князеві, а що ні, бо говорив коротко, звязко. Святослав раз у раз глядів із під ока на товариша, а коли сей згадав за Калокира, почервонів увесь, а Мстислав замовк в одній хвилі. Високе чоло Святослава стягнулося усе у зморшки наче синє небо, коли з нечевя набіжать з над Руського моря чорні хмарюки.
Густі брови наїжилися, а в очах заблестіли якісь такі страшні вогні, що Мстислав задрожав.
— На Перуна! — подумав, — горе тому, хто йому війде в дорогу!
— То він має твої гривни? собака Грек! — сказав князь хриплим голосом, у якому звучала наче якась струна дикості та жорстокості. — Та ми відберемо їх йому. Я знаю, що у нього нечисті руки, але доказів не маю. Так само і воєвода Фарлаф… — ту князь станув і звернувся до молодця.
— Хлопче! — сказав, — ти тут чужий, нікого не знаєш, ніхто і тебе не знає, правда?
— Так, княже, хиба один Лют.
— Се нічо, се золото не чоловік. Але ти… умієш ти мовчати?
— Як батькова могила. Попробуй, княже, побачиш.
— Ну гаразд! бачиш отже, мені здається, що Фар-
