67
Мстислав не вернув. Укривши своїх в гущавині, пішов крадькома вперед із Лютом, який знова найшовся між товпою вибранців і вельми радів відзначенням Мстислава у княжій службі. Мовчки продиралися оба лісом, ступаючи обережно, щоби не стрінути печенізьких чат. Ліс тягнувся поуз берега, а десь у половині порога підходив до води на яких двісті кроків. Понад водою проходив наче битий гостинець волок, тоб-то битий шлях, по якому перетягали на валках човни. Множество таких круглих валків лежало по боках шляху. Дружини княжі снідали при огнях, а раби витягали міжтим човна з води та клали їх на валки. На маленькому горбику саме у сьому найвузшому місці проходу поміж рікою а лісом стояв князь у окруженні своїх прибічних гриднів.
Мстислав і Лют бачили усе те з жулавцевої гряди, яка здіймалася серед ліса. З її вершка погляд обіймав усю околицю з порогом, волоком, нерівною, безлісною полосою та невисоким але дуже густим лісом. За собою бачили оба розвідники місце, де остали в укриттю вибранці Мстислава. Над сим місцем кружляли неспокійно риболови, ворони та инша птиця, вистрашена незвичайними гістьми. По другій стороні камяної гряди не ворушилося нічо.
— Не вжеж Печенігів нема? — подумав Мстислав і аж зрадів, що найбільше добро руської землі, князь без перепони перепливе се найнебезпечнійше місце у дорозі.
— Далиб Боги, — сказав до Люта, — щоб „погані“ не поспіли напасти на князя! Здається навіть, що їх ще нема чого боятися. Ходім, погляньмо та дамо знати!
Але Лют усміхнувся.
— Ні, брате — відповів. — Ти „поганих“ не знаєш. Їх тут завсіди повно, а нині певно і кілька тисяч набереться. Треба заждати і підглянути, де їх розвідники причаїлися, щоби бути вчас на готові.
