90
їсти і не дивлячись на прочі страви, юшки, приправи та вино. Мстислав їв також, але притім впялив очі в Калокира і бачив його змішання та трівогу. Він раз у раз підсміхувався, а сей усміх дратував незвичайно нещирого Грека.
— А чому то у вас — спитав знечевя князь — нема на стінах варти?
Тут звернувся до воєводів, а сі похилили голови, наче осліплені лискавкою мандрівники у глуху ніч.
— Хто з вас мав розставити варти? — питав князь далі.
— Прости, деспота! — відповів за воєводів Калокир тихим, несмілим голосом. — Ми усі раділи твоєю побідою, тому я запросив усіх на пир. Варти видко повтікали, але їх розставив я сам ще з вечера.
— То ти зле зробив, патриціє — сказав спокійно князь. — Пир пиром, радість радістю, але повинности ніхто за тебе не сповнить. Ось і Хорс-Дажбог що дня виходить на небо, бо ніхто його не заступить у його ділі. Він Бог, а ти що? жменя попелу, яку хто знає коли і де розвіє вітер по полі. Ти зле вчинив, Калокире! Нехайжеш тепер воєводи ідуть пильнувати міста, а ми посидимо ще та побалакаємо.
Воєводи вийшли, раді, що князь не лютився і не карав, а сі, що знали його краще, казали, що без сумніву ладиться якась велика подія, бо князь погідний і веселий. Разом із воєводами вийшло і чимало дружини, горішній кінець гридниці опустів.
Міжтим слова Святослава стяли кров у Калокира мов зимовий грудневий вітер воду. Жменею попелу назвав його князь, — не вжеж він думає спалити його живим? Лукавий Грек тремтів та ждав кождого слова з уст Святослава, наче смертного суду. Князь доїдав
